Тато йшов і мовчав.
Потім мама замовкла, а тато почав кректати.
А Котька співав:
— Замовкни! — роздратовано сказала мама.
— Ху-у!.. — сказав тато і гупнув чемодани на землю. — Трошки одпочинемо.
— От-от, — сказала мама. — Я вже бачу, який тут буде відпочинок!.. В Євпаторії хоч таксі взяти можна.
Тато мовчав, тільки хекав.
Одхекавшись, вони пішли далі.
На дорозі трапилася невеличка річечка, що впадала у Десну. Через річечку було перекинуто кладку — дві вузькі дошки на кілках. Дошки вгиналися й пружинили під ногами.
Тато, балансуючи, по одному переніс спершу свої чемодани, потім мамині чемодан і сумку. Котька, радісно гогокаючи, перебіг кладку бігом.
Мама поставила на кладку ногу, попробувала і рішуче сказала:
— Я не піду!
— Та ти що, Заїнько! — сказав тато. — Тут же нічого переходити. Та навіть якщо й впадеш, тут же глибина — горобцю по коліна. Не бійся, Заїнько!
— Я не піду! — вперто мовила мама.
— Ну, гаразд. Я тебе переведу. Давай руку!
Тато взяв маму за руку, і вони обережно почали сунутися кладкою.
Тато в Котьки був мужчина високий і не худий. Та й мама була нічогенька, — як то кажуть, при тілі.
Під їхньою спільною вагою дошки почали сильно вгинатися й скрипіти.
А коли тато з мамою були вже посередній, мама хитнулася. Тато хотів її підтримати й теж хитнувся. І…
— Ой! — скрикнула мама, але кричати вже було пізно. Дошки гойднулися, спружинили, і тато з мамою, як ото трималися за руки, так, тримаючись за руки, підлетіли трохи вгору, мов акробати в цирку, і… шубовснули у воду.
Такого ляску Котька зроду не чув. Так ляснуло, що на півкілометра усі жаби повискакували з води. Тисячі бризок фонтаном злетіли в небо, і вода вихлюпнулася аж на береги.