— Не бійсь! Підкладу! Авжеш підкладу! Аякже! — радісно захлинався Котька. — Таке підкладу, що й гармата не візьме. Не бійсь!..
Ззаду тяжко зітхнув Тютя. Він завтра їхав з батьками в Сочі. Котьці стало жаль Тютю.
— Нічого, Тютя, не переживай! І ти колись поїдеш у село. Побачиш!
Але Котька сам добре розумів, що ніякі слова тут не допоможуть.
Збиралися так само, як і в Євпаторію, — цілий день.
Напакували три чемодани («Ох, не забути цього!.. Ох, не забути того!»). А їхали… Коли в Євпаторію їхали, то й ночували, і чай у провідника двічі брали, і за вологу постіль лаялися… А тут… Сіли на «Ракету» — гуррр! — не встиг Котька і вітру всмак наковтатися, як тато вже загукав:
— Он! Он! «Бережок»! Приїхали!..
На обривистому піщаному березі попід молодим сосновим ліском стояли вряд два десятки однаковісіньких, новесеньких, здаля схожих на іграшкові, будиночків. Біля них мурашилися люди.
Але «Ракета» чомусь не спинилася, а, навіть не стишивши ходу, прогурчала повз «Бережок». Виявилося, пристань була вище кілометрів зо три.
Нічого-нічого, — заспокоїв тато. — Там є наш моторний човен. Спеціально для доставки на базу. Але на пристані ніякого човна не було.
— Гм, — сказала мама і подивилася на тата.
— Гм, — сказав тато і одвернувся. — Ну, нічого-нічого, тут зовсім близько.
Тато бадьоро вхопив два великих чемодани. Мама, зітхнувши, взяла маленький чемодан і сумку. Котька, засміявшись, поцупив вудочки і «авоську» з харчами. І вони пішли.
Котьці навіть сподобалося це — починались пригоди.
Котька йшов і співав:
Мама йшла і кректала.